Феофанія. Хотівське городище. Пантелеймонівський собор.
Феофанія — історична місцевість на південній околиці Голосіївського району Києва. На мальовничих схилах Феофаніївської балки, на південно-західній околиці Києва, розташований ландшафтний парк, який вражає своїм розмаїттям рослинного світу.
Вперше Феофанія згадується у 1471 році як Лазарівщина, яка отримала свою назву від імені ченця-пасічника Лазаря, що тримав тут пасіку. Згодом хутір був названий Лазарівка.
В XVI ст. Лазарівщина належала Києво-Печерській Лаврі, потім стала власністю митрополитів київських – Петра Могили (1632–1647 рр.) і Сильвестра Косова (1647–1657 рр.), потім Софійського монастиря, а в 1776 р. була відібрана в державну казну.
Сучасна назва місцевості з 1803 року, коли тут оселився і заснував скит єпископ Феофан Шиянов, який побудував для своєї літньої резиденції архієрейський будинок і Михайлівську церкву. З благословення митрополита київського і кишинівського Гавриїла Бенулеску-Бодоні, Лазарівщина отримала свою назву на честь власника – Феофанія.
З 60-х років XIX століття Феофанія належала Михайлівському монастирю. За адміністративно-територіальним устроєм хутір входив до Хотівської волості.
У 1905 році архітекторові Євгену Єрмакову було доручено звести у Феофанії храм на честь великомученика та цілителя Пантелеймона. У 1914 році відбулось урочисте освячення нового київського храму. Велична рожево-біла споруда вражала своєю величчю, яскравим і багатим оздобленням.
До однієї з головних святинь храму належить частка мощів цілителя Пантелеймона. Прихожани вірять, що доторкнувшись до них можна зцілитися від будь-якої хвороби. Деякі з джерел в урочищі «Феофанія» вважаються цілющими.
В одному з ярів, що оточують Пантелеймонівський монастир, виникає вода з трьох джерел. З давніх часів вони шанувалися святими, а вода в них – цілющою. Вважається, що вода з джерела Святого Пантелеймона здатна зцілити всі недуги.
У 1972 році урочище «Феофанія» було проголошено парком-пам’яткою, з 1992 р. воно має статус парка-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, підпорядкованого Державному заповідному господарству «Феофанія» Національної академії наук України.
На території парку зберіглася садиба академіка Палладіна (1885-1972), президента АН УРСР, засновника й директора інституту біохімії.
У кінці 1940-х — на початку 1950-х років на території Феофанії група під керівництвом академіка С. О. Лебедєва працювала над створенням першого у континентальній Європі комп’ютера з програмою, що зберігається в пам’яті — Малої електронної лічильної машини («МЕОМ»).
Перша вітчизняна обчислювальна машина, названа «малою», мала 6 тис. електронних ламп і ледве уміщалася у лівому крилі двоповерхової будівлі колишнього монастирського гуртожитку. Саме в цих місцях відбулося зародження комп’ютерів, без існування яких неможливо уявити сучасну цивілізацію.
У 1990 р. культові споруди монастиря, за сприяння НАН України, повернули церковній общині Української Православної Церкви, а згодом було створено Свято-Пантелеймонівський жіночий монастир.
Сьогодні у районі Феофанії розташовано Садово-парковий комплекс НАН України «Феофанія». Його мальовничі території вкриті зеленими насадженнями, розкидистими деревами і красивими озерами. На просторах цього парку росте неймовірна кількість різноманітних рослин.
Унікальною особливістю, яка вирізняє парк «Феофанія» з-поміж інших є гармонійне поєднання нерукотворних шедеврів первозданної природи із сучасним мистецтвом ландшафтного дизайну на фоні духовної величі Свято-Пантелеймонівського Собору. Ця місцевість несе енергетику своєї багатовікової історії…
До Феофанії безпосередньо примикає приміське село Хотів та Хотівське городище скіфських часів.
Хотівське городище — кінець VII—VI/V століття до нашої ери, розташоване на високому плато у приміському селі Хотів, є найпівнічнішим відомим городищем скіфського часу.
Хотівське городище майже з усіх боків оточене долинами струмків. Уздовж його південного краю тече струмок Віта, вздовж північно-східного — струмок Стратівка, що витікає з Феофанії. Плато сягає висоти 168 м над рівнем моря. Його розмір зі сходу на захід — 960 м, а з півночі на південь — 700 м. Площа плато становить близька 31 га. Вздовж краю цієї території був споруджений вал.
Хотівське городище входить у названу за його ім’ям Хотівську локальну групу — комплекс пам’яток скіфської епохи, розташованих на Правобережжі Дніпра між річками Ірпінь та Рось. Вздовж краю плато проходить земляний вал. В давнину на валу міг бути частокіл, а при в’їздах — дерев’яні бойові башти.
У 1864 і 1887 роках про городище писав історик і краєзнавець Л. І. Похилевич. Згідно легенди, записаної ним від хотівських мешканців, у давні часи це було місто з замком, що належав князю Сіряку.
1873 року київський історик В. Б. Антонович у доповіді Історичному товариству імені Нестора-Літописця висловив думку, що Хотівське («Сіракове») городище — це давньоруське місто-фортеця Звенигород, згадане у Іпатіївському літописі.
Розкопки городища показали, що воно належить до ранньоскіфського часу, до ранньої залізної доби. Збудував його, ймовірно, народ, який Геродот називав скіфами-орачами. Припускають, що тут проходила північна межа розселення цих племен.
Хотівське городище під назвою «селище Сіряків» згадується в джерелах із 1465 року, коли київський князь Семен Олелькович подарував його князю Юрію Борисовичу. Після цього селище змінило ще кількох власників.
У 1588 році князь Матвій Воронецький передав його Києво-Печерській лаврі, у власності якої воно залишалося майже 200 років. 1786 року в ході секуляризаційної реформи Катерини II городище перейшло в користування мешканців Хотова.
Хотівське городище… Пантелеймонівський собор… Феофанія… від скіфів до сучасності… 
