Рамзес II Великий. Життя та безсмертя.
Рамзес II Великий — третій фараон XIX династії, син фараона Сеті I та його дружини Туї, правив 66 років, з яких половину воював. Епоха найвеличнішого з фараонів — Рамзеса II Великого була епохою небувалого розквіту Єгипту. Рамзес, який прожив 92 роки, здійснив похід проти могутніх на той час хетів і прославився у великій битві на колісницях з хетами біля міста Кадеш, у якій брали участь дресеровані леви.
За Рамзеса II Єгипет досяг своїх максимальних кордонів. Найдавніший із мирних договорів, що збереглися в історії — викарбуваний на камені текст договору Рамзеса II з царем хетів Хаттусілі III. Текст договору з хетами був написаний на срібних пластинах і вигравіюваний на камені в храмах Єгипту: у святилищі Ра в Геліополісі, Карнаку, Абу-Сімбел.
У період тривалого правління Рамзеса II — в епоху найвищого розквіту єгипетської цивілізації, було створено величезну кількість храмових комплексів та монументальних творів мистецтва, завершено будівництво храмів у Фівах, Карнаку, Абідосі, збудовано грандіозні скельні храми Нубії в Абу-Сімбелі.
Великий скельний храм Абу-Сімбел із гігантськими статуями Рамзеса II – найунікальніший із усіх скельних храмів Нільської долини, як у Єгипті, так і в Нубії.
Рамзес II — найвидатніший будівельник Карнакського та Луксорського храмів. Обеліск Рамзеса II заввишки 25 метрів, вагою 250 тонн та царські колоси і сьогодні прикрашають вхід до Луксорського храму.
Цікава історія про другий обеліск, встановлений за правління Рамзеса II біля входу в Луксорський храм.
Обеліск Рамзеса II заввишки 23 метри, вагою 220 тонн із Луксорського храму, в 1830 році подарував французькій столиці Мухаммед Алі-паша.
У 1833 році обеліск був перевезений до Парижа і встановлений на Площі Згоди, де стояла кінна статуя Людовіка XV, а в роки французької революції — гільйотина, що обірвала життя Людовіка XVI та Марії Антуанетти.
Операція з доставки обеліска до Парижа тривала 6 років. На судні «Луксор», спеціально побудованому для цієї мети, обеліск було доставлено з Верхнього Єгипту до Тулону, потім річкою до Парижа.
5 жовтня 1836 року обеліск було встановлено площі між Лувром і Тріумфальними воротами.
Тіло Рамзеса II у давнину ховалося жрецями п’ять разів через грабіжників могил. Спочатку його перенесли зі своєї гробниці в гробницю його батька Сеті I, потім у гробницю цариці Імхапі, потім перенесли в гробницю фараона Аменхотепа I. В результаті, мумію Рамзеса II жреці сховали в скельну схованку Херіхора в сучасному Дейр-ель-Бахрі.
Мумію Рамзеса II було знайдено археологами в 1881 році в гробниці верховного жерця Пінеджема II. Тіло Рамзеса чудово збереглося: його шкіра та частина волосся залишилися практично нетлінними. Мумія фараона довго зберігалася в Каїрському музеї, проте на початку 1970-х років вчені помітили руйнівні дії грибків при контакті з повітрям і вирішили відправити мумію до Музею людини в Парижі для консервації.
Цікавий факт, що заперечується істориками, про доставку мумії Рамзеса II на територію Франції.
У ті часи у Франції діяло правило, що всі люди, мертві чи живі, можуть легально перебувати на території країни лише за наявності дійсного документа, що засвідчує особу. Начебто єгипетські фахівці виготовили паспорт для Рамзеса Великого, в якому значилося «Король (померлий)». На момент, коли документ був виданий, Рамзеса не було живим уже понад три тисячі років.
Незаперечним є той факт, що 26 вересня 1976 року літак, який перевозив мумію Рамзеса II до Парижа, зробив віраж над пірамідами Гізи, де колись фараоном був споруджений один з храмів, а в Парижі кортеж з царською мумією, яку зустріли як правителя іноземної держави за повною формою протоколу, проїхав повз Площу Згоди, де нині стоїть обеліск, встановлений Рамзесом Великим перед Луксорським храмом тридцять п’ять століть тому.
На передній стіні храму Сеті I в Абідосі збереглися зображення та частково імена 119 дітей Рамзеса II (59 синів та 60 дочок). За деякими підрахунками Рамзес II мав 111 синів і 67 дочок.
Про найвеличнішого з фараонів Стародавнього Єгипту — Рамзеса II історики пишуть так:
«Вороги пізнали силу його гніву, а жінки – пристрасті…»
