Найвидатніші пам’ятки Стародавнього Києва. Частина II

Продовження статті «Найвидатніші пам’ятки Стародавнього Києва. Частина I»

ЗОЛОТІ ВОРОТА

Золоті ворота — головна брама стародавнього Києва, пам’ятка оборонної архітектури Київської Русі, одна з найдавніших датованих споруд Східної Європи, символ Києва. Свою назву одержали за аналогією із Золотими воротами в Константинополі (Царгороді).

Імовірна дата спорудження воріт 1017–1024 рр., тому що на 1037 рік уже є записи про спорудження багатьох будівель «міста Ярослава»: Золоті ворота, Софійський собор, церква Святої Ірини та інші. За один рік стільки будівництва не могло бути виконаним, адже населення Київа складало біля 30 тисяч чоловік. Можливо, що в літописі згадується будівництво за останні майже 30 років перед 1037 роком, тоді Золоті ворота могли з’явитися і за часів Володимира Святославовича.

Будівництво воріт разом із Софійським собором згадується у «Повісті минулих літ» у 1037 році. Золоті ворота не згадуються у писемних джерелах у період після грудня 1240 року (монгольська навала) до XVI століття. Джерела XVI—XVII століть уже свідчать, що ворота перебувають у напівзруйнованому стані.

У 1751 році після обстеження вцілілих фрагментів Золотих воріт їх вирішили засипати землею, щоб зберегти залишки споруди. Так руїни й простояли майже 80 років.

1832 року Кіндрат Лохвицький провів археологічні розкопки Золотих воріт. 25 червня 1834 року відбулося урочисте відкриття Золотих воріт — вони були освячені. Однак від атмосферних опадів пам’ятка руйнувалася й далі.

У 1970-ті роки було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би їх, а й відтворював первісний вигляд споруди. Достеменно невідомо який вигляд мали ворота. За дослідженнями ширина головного об’єму становила 10,5 м, висота 13,36 м, довжина 17,65 м.

У квітні 1982 року з нагоди святкування 1500-річчя Києва над руїнами Золотих воріт звели павільйон у давньоруському стилі.

Збудовані в XI ст., зруйновані в XIII ст., закопані в XVIII ст., розкопані у XIX ст., відтворені у XX столітті… Золоті ворота залишаються важливим символом історії і культурної спадщини Києва. Їх велич і значення переплітаються з історією Київської Русі і відображають багатство та могутність столиці.

КИРИЛІВСЬКА ЦЕРКВА

Майже дев’ять століть у живописній північно-західній частині Києва височіє стародавня Кирилівська церква, витончена архітектура якої приваблює погляд. Історія пам’ятки і досі приховує від нас подробиці численних подій, що сталися з храмом за його багатовіковий життєвий шлях.

Кирилівська церква – одна із 19-ти пам’яток архітектури Княжої Доби, що збереглися в Україні. Сучасне архітектурне обличчя церкви – результат роботи українського архітектора Івана Григоровича-Барського, але ще більшу цінність мають фрески ХІІ століття, якими вкрито стіни храму, та розписи ХІХ століття, серед яких шедеври Михайла Врубеля — одного з найзагадковіших художників кінця XIX століття.

В 1140-х роках великим київським князем Всеволодом ІІ Ольговичем, правнуком Ярослава Мудрого, у північно-західній частині Києва, на Кирилівських пагорбах було засновано родовий монастир, присвячений св. Кирилу Александрійському. Спочатку усі будівлі монастиря були дерев’яними, перша кам’яна споруда з’явилася вже після смерті Всеволода. Нею стала Кирилівська церква.

Точна дата будівництва Кирилівської церкви невідома. Перша згадка про храм міститься у статті Іпатіївського літопису. Кирилівська обитель зазнала періоди розквіту і занепаду, перебудов і реставрації. У 1195 році в Кирилівській церкві поховали учасника походу проти половців, київського князя Святослава Всеволодовича, відомого героя «Слова о полку Ігоревім».

Літописна стаття 1231 року засвідчує існування монастиря в XIII ст. Під час навали орд хана Батия в 1240 р. Кирилівський монастир розділив долю багатьох київських монастирів, що їх було пограбоване і спустошено.

В результаті змін XVII — XVIII ст. давня Кирилівська церква набула сучасного зовнішнього вигляду з характерними рисами української барочної архітектури. У 60-х роках XIX століття на стінах Кирилівської церкви, під штукатуркою XVIII ст., було знайдено фресковий розпис XII ст.

На стінах Кирилівської церкви збережено близько 800 кв. м унікальних фресок ХІІ ст., монументальні зображення ХVІІ ст., твори художників ХІХ ст., зокрема Михайла Врубеля та відомих українських живописців: Миколи Пимоненко, Івана Селезньова, Івана Їжакевича. Такої великої площі фресок ХІІ ст. немає в жодному із східно-слов’янських храмів.

Пустоти Кирилівського пагорба – одне з найбільш міфологізованих явищ в історії Києва. Перше наукове дослідження печер цієї місцевості проводилось в 1876 р.  Дослідниками було виявлено печерну групу, що складалась з 15 підземних коридорів, котрі являли найчисельнішу групу печерних сполучень на схилах Дніпра.

Церква має потаємні підземні ходи та поховання, розташовані біля і всередині храму. Походження кирилівських печер досі не з’ясоване. Історики припускають виникнення печер ще до будівництва Кирилівської церкви.

Цікаво, що виявленню цієї печерної групи завдячували скарбошукачам, які полювали за скарбом гетьмана Івана Мазепи, схованим, згідно з легендою, на території Кирилівського монастиря.

Печери Кирилівської церкви оповиті таємницею. Давня легенда, стверджує, що саме тут, з прадавніх часів жив київський Змій Горинич, який викрадав дівчат. Його переміг богатир Кирило Кожум’яка, а на місці битви збудували Кирилівську церкву. За іншою версією, змій жив на Лук’янівці, а його сліди — це Змієва нора. Змій нібито затаївся в печерах, над якими стоїть зараз Кирилівська церква, і спить там уже багато століть…

Продовження у наступній статті…