Володимирський собор — літопис історії, віри та мистецької спадщини України.
Київський Володимирський собор – це не просто велична споруда, що прикрашає міський пейзаж, це живе свідчення багатовікової української історії, віри та культурної еволюції. Від свого грандіозного задуму до бурхливої подорожі через політичні потрясіння, собор служить захоплюючою розповіддю.
Володимирський собор — собор святого рівноапостольного великого князя Володимира, до створення Православної Церкви України, був головним храмом Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Історія починається в 1852 році, коли митрополит Філарет запропонував збудувати великий собор на честь 900-річчя Хрещення Русі київським князем Володимиром. Ця визначна пам’ятка не лише вшановувала б князівську спадщину, але й посилювала б значення православного християнства.
Коли над Дніпром, на нижній терасі Володимирської гірки, зводився монумент князеві Володимиру – хрестителю Русі, побожні кияни дивувалися: Володимир, мовляв, ідолів скинув, а сам нині як ідол постає. Тож 1852 року почалося збирання пожертв на будівництво собору на честь рівноапостольного князя. У 1859 році загальна сума пожертв досягла 100 000 російських карбованців.
Іван Штром — архітектор, який збудував у Києві Кадетський корпус, отримав замовлення на розробку проекту. Він запропонував вирішити собор у величних візантійських формах, як за часів Володимира. За його думкою, майбутній собор мали увінчувати аж тринадцять бань. Креслення Штрома затвердив імператор Микола І.
Будівництво почалося у 1862 році, архітектори черпали натхнення у величі візантійських церков, зокрема в соборі Святої Софії в Константинополі, результатом чого став величний неовізантійський дизайн. Будівництво собору тривало понад два десятиліття, він став пам’яткою Києва з його сімома золотими куполами, що символізують пагорби міста Києва і сім Вселенських соборів.
Собор побудовано у 1862—1882 рр. в неовізантійському стилі, початковий проєкт собору склали архітектори Іван Штром і Павло Спарро, пізніше його переробив архітектор Олександр Беретті.
Однак, на спорудження собору бракувало коштів, що надходили шляхом збирання пожертв. Архітекторові Київської єпархії Павло Спарро наказали узгодити кошторис із реаліями, і він з 13 запропонованих бань залишив лише 7 куполів.
Духовне керівництво звернулося по допомогу до зодчого Олександра Беретті. Переробляючи проект, Беретті запропонував практично за ті ж гроші збільшити лінійний масштаб споруди у півтора рази, завдяки чому об‘єм зростав утричі.
15 липня 1862 року, у день святкування пам’яті князя Володимира, у присутності місцевої аристократії та духовенства митрополит Київський і Галицький Арсеній заклав перший камінь майбутнього храму.
У 1866 році собор був збудований до куполів. Проте несподівано стіни, а слідом за ними арки й перекриття, дали глибокі тріщини. Роботи припинили, зясувалося, що ситуацію викликали допущені при переробленні проекту помилки в математичних розрахунках.
У 1875 році до Києва знову приїхав імператор Олександр II. Здійснюючи інспекційний огляд міста, він наказав за всяку ціну продовжити будівництво. З Петербурга негайно викликали одного з найвідоміших архітекторів Рудольфа Бернгарда, який зробив точні математичні розрахунки навантажень на стіни і перекриття, а потім знайшов і технічне рішення для ліквідації тріщин.
У 1882 році двадцятирічне будівництво Свято-Володимирського собору завершилося. Лишалося прикрасити внутрішні стіни собору.
Відомий фахівець з мистецтвознавства і археології, професор Київського Імператорського університету Св. Володимира Адріян Прахов перейнявся мрією перетворити собор Володимира на скарбницю сучасного релігійного живопису. Прахов обійняв посаду керівника групи художників Володимирського собору. Він запросив до роботи кращих спеціалістів: Віктора Васнецова, Михайла Врубеля, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та Вільгельма Котарбінського, що здійснювали розпис Володимирського собору в 1884–1896 роках.
У розписі Володимирського собору брала участь рекордна кількість художників – 96 осіб, і часу на це пішло порядком – понад десятиліття. Живопис собору, завдяки високій майстерності виконання, став визначним твором монументального мистецтва кінця ХІХ століття.
20 серпня 1896 року важкі двері храму відчинилися. І коли тривала урочиста церемонія, люди не знали, куди спершу дивитися. Хотілося бачити митрополита Іонникія, який проводив чин освячення, або царя Микола II з дружиною Олександрою. Але погляд мимоволі притягували дивовижні розписи.
У радянські часи собор залишався відкритим храмом, виконуючи функції кафедрального собору Києво-Галицької митрополії Російської Православної Церкви. Під час німецько-фашистської окупації (1941-1943) собор був відреставрований, на кінець 1943 було призначено його урочисте відкриття. Після визволення Києва від німців собор став кафедральним собором Російської православної церкви.
У 1992 р., після утворення Української Православної церкви Київського Патріархату храм став Патріаршим кафедральним собором цієї конфесії.
У Володимирському соборі нині знаходяться мощі Великомучениці Варвари, реліквіяр для яких у XVIII столітті виготовив київський золотар Самійло Ростовський.
Собор Святого Володимира, що височіє у самому серці Києва, — це не просто пам’ятка, яка захоплює дух, — це літопис історії, віри та мистецької спадщини України. Ця чудова неовізантійська будівля, прикрашена золотими куполами та складною мозаїкою, зберігає у своїх стінах історії про князів та часи Київської Русі.
