Технологія полігональної кладки. Все дивовижніше та цікавіше!
«Все дивовижніше і чудесніше! Все цікавіше і цікавіше! Все дивніше та дивніше!»
Льюїс Керрол «Аліса в країні чудес»
По всьому світу у великій кількості розкидані різноманітні мегалітичні споруди. Тисячі вчених та дослідників намагаються розкрити таємниці стародавніх будівельників. Дослідники озвучують різні версії технологій будівництва: від лазерного різання блоків до «божественних» версій.
Розміри цих мегалітів, а також сліди обробки поверхні, що є на них, явно вказують на приналежність до стародавньої високотехнологічної цивілізації.
До подібних версій дослідників штовхає незвичайна структура так званої полігональної кладки. Складна форма каміння, з яких побудовані стіни, така, що кожен камінь чіпляється за сусідні, тим самим надаючи споруді унікальну міцність. При цьому каміння тісно прилягають один до одного без будь-якого розчину, а між ними неможливо засунути навіть лезо ножа.
Вчених і дослідників не перестає хвилювати одне й те саме питання: як у давнину з такою точністю і якістю обробляли найтвердіший камінь?
Офіційна наука позначила всі подібні споруди терміном «недоречні артефакти» і зберігає «мовчання Будди». Прихильники альтернативної історії видають багато фантастичних версій.
Які ж факти найбільше напружують науковців та дослідників у галузі стародавньої обробки каменю по всьому світу — від Єгипетських Пірамід до Саксайуаман у Перу?
— гігантські розміри мегалітів;
— точні та рівні краї мегалітів, кладка без зазорів та щілин;
– наявність рівних поверхонь та просвердлених отворів;
– сліди виїмки породи у скелях, відсутність скель поблизу та перенесення вирубаного блоку на багато кілометрів…
Ентузіасти та «фантазери» поспішають повідомити:
— що камені оброблялися плазмовими, газовими та лазерними різаками;
— що використовувалися дискові та ультразвукові пили та свердла з алмазним напиленням;
— що їх опромінювали невідомим науці випромінюванням, що руйнує камінь на молекулярному рівні;
— що використовувалась антигравітація для перенесення тисячотонних блоків;
– що мільйони рабів на дерев’яно-мотузковому «такелажі» століттями тягали все це і складали у конструкції…
Вчені неодноразово зверталися до фахівців найкращих будівельних фірм, які стверджували, що:
– найсильніший та найсучасніший кран не здатний підняти багатотонні блоки…
– у будівельній індустрії немає алмазних дисків, якими можна прорізати одразу метр-півтора породи…
– так, технологія ультразвукового свердління відома вже кілька десятиліть, але звідки їй узятися у стародавніх цивілізацій…
Отже: як давня людина з такою точністю та якістю обробляла найтвердіший камінь? Можливо, набагато простіше придумати геопластилін або геобетон, ніж лазерні різаки, ультразвукові пили та антигравітацію для підйому тисячотонних брил з подальшим їх перенесенням за тисячі кілометрів!
Альтернативні історики пропонують версію «пластилінової технології», яка могла застосовуватися при спорудженні стародавніх міст та фортець інків: Саксайуаман, Мачу-Пікчу, Ольянтайтамбо, Тамбомачай, Пука-Пукара та ін.
Наприклад, сліди обробки на стародавніх об’єктах Саксайуамана мають характер такого впливу, ніби зовнішня поверхня каменю під час обробки була податливою як пластилін. Складається враження, що кам’яну брилу різали гігантським ножем, наче шматок пластиліну.
Одна з версій вчених: блоки стін Саксайуамана виготовлені з тіста гідравлічного вапна, отриманого шляхом термічної дії на перуанські вапняки. При цьому варто відзначити властивість будь-якого вапна (як гідравлічного, так і повітряного) — збільшення маси негашеного вапна в обсязі при гасінні водою — набряклість. Залежно від складу можна отримувати збільшення обсягу у 2-3 рази.
Прогрітий і обпалений вапняк (негашене гідравлічне вапно), при реагуванні з дощовою, гейзерною водою, або водою, що знаходиться в іншому агрегатному стані (пар), негайно перетворюється на вапняне тісто (гаситься). Вапняне тісто можна зберігати роками, не даючи йому висихати на повітрі.
За іншою версією — бетон не виготовляли, а використовували виходи пластичних мас з надр, холодні флюїдоліти, мінеральні туфи.
На думку про загадкову «пластилінову технологію» наводять сліди обробки не лише на блоках, а й безпосередньо на скелях в Ольянтайтамбо. Величезний уламок гранітної скелі вагою в тисячу тонн, що лежить у долині річки Патаканчі, порізаний так, ніби він у процесі обробки був пластиліном, з якого вилучалися шматки чимось типу лопати. Майстерність древніх мулярів захоплює.
«Пластилинність» блоків Саксайуамана не викликає у вчених сумнівів. Виходячи з висновків фахівців, можна сказати, що стародавні будівельники володіли «пластиліновою технологією». У такому разі, необхідність у використанні високотехнологічного обладнання та фантастичних інструментів повністю відпадає, як і ручна непосильна праця з витіснення та перетягування непідйомних блоків.
Але чи було це так насправді?
Фізико-хімічні принципи загадкової «пластилінової технології», коли базальт і граніт доводили якимось чином до розм’якшеного пластичного стану, вченим поки що не зрозумілі. Але реальні факти спантеличують.
Ясно лише одне — стародавні єгиптяни часів фараонів не мали жодного відношення до загадкових слідів в асуанських каменоломнях, як і інки до слідів на стінах Саксайуамана та Ольянтайтамбо.
