Кілія — Ахіллей — найдавніше місто України.
Кілія — найстаріше місто України, справжній скарб на березі Дунаю. 19 жовтня 2025 року Кілія відсвяткує 2707 День народження.
За легендою місто засноване у IV ст. до н. е. Александром Македонським. Перші письмові згадки про місто належать до XIV сторіччя. В античність місто носило назву Ахіллей, яку дав поселенню Александр Македонський на честь епічного героя давньогрецької міфології Ахіллеса, похованого неподалік на острові Левка (Острів Зміїний). На підтвердження цієї версії є згадка також у Євангелії, яке зберігалося з 1647 р. в Миколаївській церкві Кілії.
Історики припускають, що фортецю в Кілії заклали в XI столітті візантійці і назвали Лікостом — «Вовча паща». На мапах північного Причорномор’я, складених у 1320 році венеційським географом Маріо Санудо, одне з гирл Дунаю та місто, яке було розташоване у цьому гирлі іменовані як Лікостомо. Через Лікостомо в Середземномор’я генуезькі купці експортували мед, віск, коней, сіль, хліб, хутро, зерно, рибу.
У XIV столітті Лікостомо перебудували італійці (Генуя), які контролювали в той час чорноморські торговельні потоки. Достеменно відомо, що фортецю Кілії в XV столітті значно розширили і зміцнили молдовани (Молдовське князівство), у 1484 році захопили і перебудували турки-османи. У XVI—XVII століттях фортецю не раз захоплювали Запорізькі козаки.
Кілія розташована на Кілійському гирлі Дунаю, в Ізмаїльському районі Одеської області. Місто має стратегічне значення як річковий порт і прикордонний пункт з Румунією (Кілія — Кілія Веке).
Кілія до цього часу зберігає сліди античності, середньовіччя та османської доби. За версією краєзнавців, засновниками Кілії були парфенії — давній народ Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е.) У місті знайдено зернотерку часів неоліту (понад 8000 років) та амулет у вигляді глечика з часів Кримського ханства.
Архітектурні та духовні пам’ятки Кілії
Миколаївська церква
Згідно з написом, виконаним кирилицею над південним входом, церкву закладено 10 травня 1647 року молдавським господарем Василе Лупу — прихильником Речі Посполитої, згодом союзником Богдана Хмельницького, з яким вони стали сватами.
Свято-Миколаївська церква — напівпідземна церковна споруда з тесаного вапняку, склепіння та арки — з тонкої цегли-плінфи. Церква заглиблена на 2,1 м в землю, вниз ведуть сходи з дванадцяти сходинок.
Проте за народними переказами, зафіксованими у літературі XIX століття, споруда, зведена ще у 1485 році на залишках грецького храму за наказом молдавського господаря Стефана Великого, в пам’ять про звільнення міста від турків. Підземні ходи церкви вели до фортеці Кілії.
Кілійська фортеця
На місці сучасної Кілії існувала грецька фортеця Ахіллея, названа на честь героя Ахілла. У X–XIV століттях фортецею володіли візантійці, генуезці, молдавські господарі. Вона була важливим портом, через який вивозили пшеницю, мед, віск, сіль, рибу до Константинополя.
У 1465 році Штефан III Великий завоював фортецю після невдалої облоги в 1462 році. У 1479 він перебудував її, залучивши 800 мулярів і 17000 робітників. У 1484 році султан Баязид II захопив фортецю після 8-денної облоги. Вона залишалася під контролем Османської імперії до 1812 року. Після російсько-турецької війни фортеця перейшла до Росії. У 1856 році її залишки були знищені, хоча частина споруд зберіглася до сьогодні.
Південні рубежі України протягом століть захищали оборонні пункти — Кілійська та Аккерманська фортеці. Аккерманська фортеця (XIII–XV ст.) була збудована для захисту Дністровського лиману та торговельного міста Тіра. Кілія також мала укріплення, особливо в османську добу, коли місто стало важливим портом і релігійним центром.
Кілія і Аккерман були портами міжнародного значення, через які проходили товари з Візантії, Генуї, Венеції, Молдови, Османської імперії. У Кілії діяли кав’ярні, ринки, ремісничі квартали, а в Аккермані — монетні двори, склади, митниці. Вони обмінювались не лише товарами, а й архітектурними стилями, релігійними традиціями.
Один із головних входів до Аккерманської фортеці — Кілійські ворота. Це свідчить про важливість Кілії як напрямку, з якого могли прийти союзники або вороги. Ворота мали підйомний міст, решітки, отвори для окропу — справжній бастіон проти вторгнень з боку Дунаю.
У XV столітті обидва міста входили до складу Молдавського князівства, яке активно обороняло ці території від османів. Османська імперія захопила Кілію у 1484 році, а Аккерман — у 1485-1486 роках, зробивши їх частиною турецького оборонного ланцюга на півдні України.
Кілія — місто, де легенди пульсують у глибині Дунаю, а кожна вулиця зберігає шепіт тисячоліть. Ось кілька найцікавіших легенд.
Легенда про Ахіллеса і острів Левка
Кажуть, що неподалік Кілії, на острові Зміїному (який у давнину звався Левка), був похований сам Ахіллес — герой Троянської війни.
Александр Македонський, вшановуючи його, назвав місто Ахіллей, і з того часу дух Ахіллеса нібито охороняє Кілію від ворогів. У штормові ночі рибалки чули тупіт сандалій і спів давньогрецьких воїнів, що пливли по хвилях.
Легенда про каву і османського пророка
У XVII столітті, коли Кілія була під владою Османської імперії, з’явився мандрівний мудрець, який варив каву з додаванням дунайського туману. Кажуть, що той, хто вип’є таку каву, побачить своє минуле життя. Старі кілійці досі варять каву «з туманом» — додаючи краплю води з Дунаю, щоб «відкрити очі душі».
Легенда про Тунель Осетрового стража
У часи, коли Кілія була портом парфеніїв, а Аккерман — фортецею молдавських князів, між ними існував таємний підземний тунель, викопаний не людьми, а осетрами-стражами, духами Дунаю. Ці створіння мали срібні луски, що світилися в темряві, і могли проривати землю, не залишаючи сліду.
Тунель починався під Миколаївською церквою в Кілії, де вночі можна було почути глухе бурмотіння води. Вхід був замаскований під кам’яну плиту з вирізьбленим знаком — риб’ячим оком, яке відкривалося лише тому, хто мав осетровий амулет.
Вихід вів до Кілійських воріт Аккерманської фортеці, але не на поверхню — а в підземну крипту, де зберігалися карти, амулети та «дунайські ключі» — артефакти, що відкривали портали до інших світів.
Тунель охороняла Жриця Туману, напівлюдина-напіврибина, яка могла змінювати обличчя залежно від того, хто входив. Для воїнів вона ставала дівчиною, для купців — старою бабусею, для поетів — тінню з води.
Жриця питала лише одне:
«Що ти несеш між містами — війну чи пам’ять? Ті, хто відповідав «пам’ять», проходили. Ті, хто брехав — губилися в тунелі назавжди, ставали частиною його стін.
